Закрыть ... [X]

Я ПОЗВОНИЛ МОМО И ОНА ОТВЕТИЛА...!!! ОЧЕНЬ СТРАШНО



Добавлено 2 марта 2014
Загружено пользователем
Хто ти, містере Юджин?

Хто ти, містере Юджин?

  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Тобі доводилося вже стояти на краю хмарочоса, оглядаючи виднокіл зі змішаними почуттями погорди й перемогою, з переплетеними відчуттями влади й ницості перед життям, яке ти живеш? Що привело тебе на цю вершину світу, холодну й величну, звідки автомобілі й шосе видаються геть іграшковими? Тут – хмари й вітер. Тут – сусідні хмарочоси, такі ж неприступні, як і той, де стоїш ти. Тобі довелося пройти шлях від клерка, що стоїть унизу, на рецепції, до людини, котра займає найшанованіше місце в цій будівлі – до кабінету, де висить табличка з написом: Eugene N. Zabolotnyi, General director.Містере Юджин,  як ти тут опинився?Ти отямлюєшся від цього запитання. Внизу – шалена круговерть поверхів. Ти уявляєш собі, як майорітиме твій піджак, пролітаючи на швидкості повз 77-й поверх, повз 54-й, повз 28-й. А на 13-му поверсі ти, можливо, вже так махатимеш руками, що заправлена у штани сорочка виб’ється з-під ременя і тріпотітиме не гірше, аніж ушитий під твої розміри піджак.На вершині холодно, задуває вітер, пронизує до кісток. «Як ти потрапив у цю халепу, містере Юджин?», – запитуєш ти себе. Адже все йшло так добре. Ти отримав підвищення – спершу в Україні, потім у Прибалтиці, переїжджаючи з Талліна в Ригу, з Риги в Осло, з Осло – в Чикаго, а звідти – сюди, у столицю світу, в Нью-Йорк. Як звір, ти рвав під собою землю, ішов по костях, як фріц з гвинтівкою по північних болотах у 1943-му. Так, твої корені – напевне десь там, у Німеччині, принаймні, зараз, коли тобі стукнуло тридцять п’ять, історія про те, що твоя бабуся вірно чекала з фронту дідуся родом з-під Дніпропетровська, не дуже то й укладається в ці високі вилиці, блакитні пронизливі очі, котрі розтоплюють лід секретарок, в яких за спинами – панорами 77-го того ж таки поверху, секретарок, що бережуть прохід до кабінетів з написами General Director, Chief Financial Director і т.д., цей блонд, ця ясна шкіра, від котрої віє нормандською легендою, хто ти, хочеться тобі спитати в самого себе – хто ти насправді, містере Юджин? Звідки це сяйво розуму, звідки ця переконливість у словах, котрою ти завоював собі довіру серед десятків і сотень партнерів, звідки ця впевненість, з якою ти обіцяв їх інвестиціям стрімкі злети, а заощадженням – надійне зберігання?Ти напівбог, містере Юджин – кажеш ти собі кожного ранку, голячи це мужнє, в міру втомлене обличчя. Ти родом із вищих світів, де тече молоко у ріках, де п’ють щось схоже на нектар, де куртизанки розважають тебе своїм співом і танцями, де мудрі кентаври діляться оповідями за незапам’ятні часи, діляться історіями про битви з пітьмою, що живе там, внизу.То, може, раз твоє минуле таке шляхетне, твій обов’язок – бути воїном? Героєм, що стинає голови нелюдам, котрі пруться крізь щілини в асфальті вгору, на верхні поверхи, звідки можна крутити кермом цього світу? Цей солодкий біль у серці – воно обливається кров’ю, коли ти думаєш, як ці орки і гобліни із глибин прийдуть до влади і збудують тут свою імперію – дрібну й одноповерхову, й житимуть довго і паскудно, і плодитимуть чад своїх, схожих на дрібних тарганів, до скону світу. Отже, містере Юджин, твоя місія – зупинити їх?Ти почав ставити собі запитання про сенс цього всього – цього невпинного руху вгору – приблизно у двадцять вісім. Але щось змінилося в повітрі навіть раніше, у двадцять п’ять. Ти й надалі робив поступ в кар’єрі, філіали твоєї компанії відкривались у Києві, Харкові, Львові, і ти вже подумував на той час про експансію далі, на захід, коли ж раптом наче ввімкнулась яка жарівка, і все стало в рази ясніше. Обмалювалося, так би мовити, поле бою.Запитання, про котрі, здавалось, уже би й думати перестав, раптом заятріли в тобі з новою силою. Раптом з’ясувалося, що всі ці блондинки, брюнетки, всі ці красуні в італійській білизні наче намагаються тобі заступити щось більше. Щось, що має вищий сенс в цьому житті, аніж зустрічі з партнерами. Аніж поступ на чергову сходинку вгору. В чому ж тоді секрет? – запитуєш себе ти після чергової вечірки, відчуваючи, що кокаїн уже більше тобі не товариш – твої двадцять два і доріжка на бачку унітазу в нічному клубі залишилися позаду. Тепер час остепенитись – ти шанований чоловік, і наявність стодоларових купюр у твоєму гаманці зовсім не означає необхідність їх згорати у трубку й встромляти у ніздрю. Отже, ти озираєшся навколо, розсуваєш руками цей ліс блондинок, шатенок і довгоногих моделей-брюнеток і просвічуєш своїм рентгенівським поглядом світ навколо в пошуку більш достойної цілі, й бачиш попереду – ось він, шлях у Європу. Осло. Берлін. Лондон. Напевне, там є воно – солодощ світу, за котрий так бореться вся комашня, вся жучня цієї юдолі печалей. Хоча ні, про долину печалей говорити зарано. Для тебе цей світ все ще сповнений приязних усмішок у супермаркетах, в молах і бутіках у момент купівлі чергового атрибуту, котрий розкриває й підкреслює притаманне тобі (безумовно, внутрішнє) світло. Але ось тобі тридцять, містере Юджин, і тепер ти – в Нью-Йорку. Це навіть більше, ніж ти сподівався спочатку. З Нью-Йорку відкривається вид на золото шейхів, на рубіни індійських раджів, зайнятих розробкою програмного забезпечення, ти бачиш шовк і лоск Китаю, і, хоч ти боїшся зв’язуватись із жовтошкірими, гроші, а ще більше – азарт  манять тебе туди, на Схід, а Нью-Йорк це, врешті, навіть крутіше за Лондон. Ці прийоми в сенатора, зустрічі з мером міста на званих обідах на католицькі свята – це все в новинку для тебе, але чому ти знову – іноді – вечорами – відчуваєш ту тиху паніку? Тиху паніку, від якої не рятує ані альпаковий светр, як у Хемінгуея, ані бокал доброго віскі біля вогню в каміні у твоїй власній квартирі десь у тихому закутку Квінсу? Здуру ти думаєш – «Це, певне, голос землі» – і повертаєшся в Україну. Бачиш стареньку матір, падаєш на коліна. Цілуєш землю за хатою в рідному мікрорайоні. Врешті, скликаєш усю рідню – усю ту голоту, котра вічно просить грошей, у ресторан – і влаштовуєш велику роздачу пожертв, усі повертаються додому з конвертиком, а в ньому – банкнота в сто доларів. Тільки чомусь усе одно всі шиплять за твоєю спиною, і ти розумієш – для справжньої покути цього мало. Гаразд, до закінчення відпустки є ще два тижні, й ти терміновим чином допомагаєш влаштуватися двом своїм племінникам в університети – в донецький і харківський, пробиваєш земельне питання для тітки з Кіровограда, виплачуєш п’ять штук зелених на лікування старенького дідуня зі Жмеринки і ти відчуваєш, що ти вже закипаєш, бо цього все мало, мало, і тобі ніхто навіть не скаже дякую, і ти напиваєшся зі своїм старим однокласником, якого зустрічаєш випадково у продуктовому магазині біля дому в дешевому барі навпроти, і він тобі несе щось вже таке геть потойбічне, що в тебе волосся стає сторчма, і ти думаєш: «Ні, треба дерти звідси кігті, поки не пізно». І на п’ять днів раніше, ніж планував, попадаючи на бабло, купляєш квиток назад до Нью-Йорку і потім два тижні відхекуєшся від цього дурдому, ukrainian nightmare, кажеш ти друзям, проводячи вечір в німецьких спорт-барах на Манхеттені, напиваючись пивом і об’їдаючись піццою та бургерами, бажаючи відігнати те гидке відчуття власної нікчемності, непотрібності, відігнати відчуття смокчучої порожнечі, що зяє тепер на серці настільки відкрито, наче там – справді діра. Не чорна – просто наскрізна, тупо діра, котру нічим не заповнити й котра, як читаєш ти в блозі Лінор Горалік, прикольно свистить, коли бігти з нею до вітру.І тоді ти вже починаєш розуміти: це проблема, містере Юджин. Це серйозна проблема. Чи, можливо, поки що краще так – «У нас є деякі труднощі»? Точніше, акуратніше, безпечніше? Можливо, сам час звернутися до психоаналітика, вбахати в нього купу грошей і дізнатися, що всі ті «маленькі проблеми містера Юджина» – лише через те, що в дитинстві у тебе були незрозумілі стосунки з матір’ю? Ні, ні, ще не час йти до мозкоправа, у нас все гаразд. У містера Юджина все супер-пупер, просто є деякі невеликі проблеми.Чорт, і ці невеликі проблеми ніяк не зникають. І ось тобі вже тридцять три, і ти думаєш – мабуть, я, як Христос, переживаю зараз якусь кризу віку, мабуть мені час у пустелю, а потім у сад гетсиманський. Мабуть, – робиш висновок ти – таким і є шлях справжнього чоловіка – обламуватись кожні сім-вісім років, обламуватись, аби потім якось напитися вхлам і зрозуміти, що все – марнота марнот, і що головне в житті дружба. Або якусь схожу муру зрозуміти і записати в нотатник. Але обов’язково – сп’яну. І ось, гарного вечора, серед натовпу друзів, тебе пробиває, наче гарпун Мобі Діка, підозра – ні, ясне відчуття – ти геть самотній на цьому святі життя, серед всіх цих наїдків, напоїв, партнерів, коханок партнерів, усіх цих блондинок, брюнеток, шатенок, яких ти вже надивився доволі, ти раптом доходиш до ясного формулювання: матір Божа, я ж загубився, і ти розумієш, що все, це кінець. Ти загубився серед свого життя. Серед вчинків і поворотів цього світу. Загубився в собі, і тепер все, що у тебе є – це лише бажання повернутись назад, до себе.І хоч ти вийшов тепер на останній поверх цього хмарочоса просто для того, аби оглянути зимовий сад, аби викурити сигарету, від якої все ще не зміг відмовитись, аби перевітритись після вчорашнього загулу, і ця думка – що ти міг би летіти тепер униз – видається тепер кумедною, все ж щось змінилось, і ця фатальна вечірка не пройшла безслідно. У грудях з’явилося щось нове – нове тепло. І це запитання: хто ти, містере Юджин? – воно тобі не дає покою, і ти знаєш – воно тепер твоя ціль. В ньому є сенс, принаймні, є натяк на те, чому ж ти не стрибнув сьогодні донизу, чому зараз ти дивишся вниз, із цього хмарочоса, на мініатюрні перетини вулиць, на карликові дерева, на рух перехожих десь там, далеко внизу, і думаєш, що в тебе є за що триматись. Є за що боротись. І є, куди йти.






СЕЙЧАС ЧИТАЮТ


Video: 55x55 – МУЗЫКА НЕ МУЗЫКАНТА (feat. Snailkick)






Related News

Картофельный торт с вишневым конфитюром и марципаном
Как расслабляются интеллигентные преподавательницы
Рынок Цукидзи в Токио, Япония
Как не выглядеть простушкой: 10 самых частых ошибок
Так жить нельзя: резиденция Дональда Трампа
— Деньги приготовила — спросила женщина лет 45, открывшая дверь своим ключом
Сергей Лазарев поздравил Йосифа Пригожина и Валерию с рождением ребенка
Показ мод только для избранных – новое видео с участием детей Максима Галкина взорвало интернет
26 исцеляющих мыслей от Луизы Хей
Как правильно подобрать аксессуары мужчине



ШОКИРУЮЩИЕ НОВОСТИ